Діти і війна

Тепер діти гинуть від обстрілів. Величезна кількість дітей стали біженцями. Усі говорять про те, яким великим стресом є війна саме для дітей. Ведучий «Радіо «Лютер» Олег Блощук поспілкувався на цю тему із Сергієм Терентьєвим — пастором, психологом, засновником і директором християнської альтернативної школи «Світло» в Рівному.

— Чи зустрічався ти в Рівному з такими дітьми, які постраждали від війни?
— Будь-яка дитина, яка живе в Україні — постраждала від війни. Тільки рівень травми буде завжди різний. Тому що на це впливає багато факторів. Починаючи від батьків, які вміють чи не вміють підтримати дитину, закінчуючи психологічною конституцією самої дитини. Хтось народжується з більшою здатністю протистояти стресовим ситуаціям, хтось — із меншою здатністю. Наприклад, моя молодша донька не могла нормально спати з перших днів, як стали бомбити міста.

— Як проявляється цей стрес у дітей?
— Він може проявлятися дуже по-різному, але ключовий індикатор — коли дитина починає робити те, чого не робила раніше. Коли відбувається радикальна зміна в її поведінці. У багатьох дітей спостерігатиметься регрес — нібито вони відкотилися в розвитку на кілька років. Наприклад, коли дитина 12-ти років грається, як 8-річна, тими іграшками, якими давно не гралася. Перше, що слід розуміти — це нормально. Саме так психіка справляється з тими шаленими стресовими факторами. Також дитина може перестати їсти, погано спати, бачити вві сні кошмари тощо.

— Наскільки сильніше це може проявлятися з дітьми, які побували під обстрілами?
— Однозначно, ті, які стали безпосередніми свідками травмуючих подій, можуть мати складніші наслідки. Але психологічну травму люди отримують не лише тоді, коли безпосередньо стикнулися з насильством чи бомбардуванням, а й просто почувши розповіді про зґвалтування, вибухи й т. ін. І, мабуть, тут не варто порівнювати — хто постраждав більше, хто менше. Досить того розуміння, що вони постраждали та їм потрібна допомога. До речі, зараз ми ще не бачимо усіх наслідків, але дуже скоро доведеться стикнутися з ними, і стикатимемося ще дуже довго.

— Але кажуть, що діти набагато швидше заспокоюються, ніж дорослі.
— Так, якщо вони перебувають у правильному середовищі, якщо навколо є дорослі, які підтримують. Якщо, наприклад, мама з татом не кажуть: «Ану перестань плакати!» Бог вклав у дітей здатність жити тут і тепер. У них є внутрішній ресурс, який дозволяє щось переносити легше. Дорослим уже цьому треба вчитися. До речі, є багато таких речей, які люди в дитинстві вміють, потім чомусь розучуються, а потім знову починають вчитися. Як казав Христос, «навчіться в дітей».

Ми часто живемо у світі когнітивних ілюзій — тобто схильні накручувати себе: «Звучить сирена, а що як…» І далі — цілий страшний сюжет у нашій уяві. Якщо закричала сирена, але батьки заспокоїли дитину: «Ми в безпечному місці, ми будемо про тебе дбати, будь тут», а не підтримали її страхи, то вона буде спокійно сидіти й гратися. Що ми й спостерігали не раз у різних бомбосховищах. Хоча бувають винятки, але більшість дітей здатна переживати психотравмуючі події, коли поряд є дорослі, які розуміють, приймають і люблять їх.

— Чи впливає цей стрес на навчання?
— Безперечно. Якщо дитина умовно відкочується в розвитку через надмірний стрес, то вона може забувати і те, що вже вивчила. Ми це бачили під час навчального процесу — діти, які ще вчора вирішували певні задачі, сьогодні вже не справляються. Тож у навчанні теж може бути певний регрес. Хоча не у всіх, не завжди, та й він може бути швидкоминучим. Ці коливання зазвичай дуже динамічні. Ми самі знаємо, що таке хвилі: то все добре, ходжу, посміхаюся, то як накрило зненацька — усе з рук валиться… Така сама історія може бути в дітей, і це, звичайно впливатиме на навчання.

Тут важливо й батькам, і вчителям розуміти ключову істину: тепер головним є фізичне й психічне здоров’я. Якщо ми його збережемо, підтримаємо дітей, у свій час вони швидко все наздоженуть. Просто згадайте себе в стресових ситуаціях — іноді ви забуваєте, як вас звати. Тепер не так багато дорослих людей, які здатні вчитися, щось читати. А ті, що можуть, усе одно роблять це менш інтенсивно та якісно, ніж раніше.

Багатьох із нас тепер накриває невизначеність, нерозуміння, що робити. І це найбільше виснажує. І з цією невизначеністю треба навчитися жити. До речі, саме християни мали б цього навчити інших. Але тут вже питання, чи вони самі уміють так жити, розуміючи, що всім керує Бог. А дітям ще складніше, тому що вони залежні від дорослих. До того ж у них немає такого досвіду, як у дорослих.

— Не раз чув таку думку: «Раніше теж були війни — і люди якось виживали. Може, це ми стали надто м’якотілі?»
— Та ми й тепер виживаємо. Хоча, з одного боку, так. Як казав Ярослав Грицак: «Ми звикли жити без війни, але це аномалія. Для людства це не характерно». Протягом усієї історії десь на землі постійно йдуть війни. Але, з іншого боку, світ змінився. У певних моментах так, ми стали набагато більш чутливі. Але я бачу в цьому Боже провидіння, адже це дало можливість більше дбати про фізичне й психічне здоров’я. У часи Другої світової війни так само постраждало багато дітей. Але це неправильно — казати, що їм було легше. Просто їх ніхто не досліджував тим інструментарієм, який доступний сьогодні.

— Є дискусія: чи варто, говорячи з дітьми, називати речі своїми іменами, говорити з ними про смерть, чи краще їх берегти від цього? І з якого віку можна про це говорити?
— Завжди, про все, з будь-якого віку — називати речі своїми іменами. Звісно, розуміючи, що трирічній дитині не треба розказувати подробиці — про відірвані кінцівки й голови… Із 16-річною дитиною можна про це поговорити, бо найімовірніше вона вже все не раз побачила в інтернеті. Говорити треба, тільки залежно від віку треба змінювати підхід. Що менша дитина, то підхід буде більш директивний — чіткі, конкретні вказівки. Чим старшою стає дитина, тим більше потрібен діалог — почути, зрозуміти, запропонувати.

— Те, що християнські діти більш захищені — це міф?
— Якщо так хтось думає, то це швидше самообман. Я пастор, але я особисто трохи боюся того моменту, коли моя дитина піде до психолога, душеопікуна, бо я знаю, що напевно наробив багато помилок. Жодна дитина, навіть у християнській сім’ї, не захищена від поганого батька чи інших обставин.

З іншого боку, якщо батьки-християни дають дитині надію на Бога, показують це своїм життям, роблять це не фанатично, а розумно й по-біблійному — то, звісно, їй буде легше. Навіть з точки зору світської психології віра — це шалений ресурс. Єдине, що він може бути спрямований не зовсім у правильне русло…

— Яке саме неправильне русло ти маєш на увазі?
— Ну, є ж батьки, які щиро вірять, що війна — це Боже покарання за наші гріхи. І вони, очевидно, цього вчитимуть своїх дітей… Але в Біблії ми бачимо, що навіть із добрими людьми іноді стаються погані речі. І абсурдно звинувачувати в чомусь жертву насильства.

— Якої саме допомоги найперше потребують травмовані діти?
— Любові та прийняття. Жодного порівняння, жодного засудження. Якщо дитина боїться того, чого раніше не боялася — це крик про допомогу. Це означає, що ви маєте розділити її почуття: «Я бачу, що ти боїшся. Я поруч із тобою. Чи можна тебе обняти? Як я можу тобі допомогти?» Перше, що потребують діти — це стабільних дорослих. Тих, які можуть самі у ванній кімнаті заспокої­тися, а потім вийти й чітко пояснити, що відбувається. Ні в якому разі не казати дурнуватої фрази: «Усе буде добре».

І не поспішати. Дуже важливо набратися терпіння. Пригадайте вашу дитину, яка захворіла, коли в неї температура під 39, марення… Ви ж не змушуватимете її в такому стані вчити табличку множення. Тобто в критичних ситуаціях ви знижуєте рівень вимог до своєї дитини, виявляєте більше терпіння й любові. Тепер — саме такий час. Терпіння дуже потрібне, бо, на жаль, наслідки триватимуть ще довго. Але з Богом, із розумінням, що відбувається в дітях, набравшись терпіння, ми зможемо допомогти їм уникнути жахливих наслідків психотравмуючих подій.

— Чи потрібно в таких випадках звертатися по допомогу до психологів, консультантів, пасторів?
— Так, цього не треба боятися чи соромитися. Бо хороший психолог працює за двома принципами: ставлення до пацієнтів без оцінок і без осуду. Немає чогось, за що він вас буде судити. По допомогу звертаються тільки сильні люди (і розумні). Ціль психолога — допомогти вам як батькам, щоб ви могли допомогти дитині. Ну й, звичайно, допомогти напряму дитині.

— Твої побажання.
— Я побажав би не боятися звертатися за допомогою. Адже навколо нас є багато людей, які хочуть і можуть допомогти. Тепер усім складно. Тому не соромтеся, звертайтеся. І так ми станемо сильніші.

Благовісник, 1-2,2022